Прихильники приєднання Донбасу до Росії одним зі своїх аргументів називають необхідність порятунку місцевої промисловості, яку, на їх думку, безповоротно знищить курс на євроінтеграцію.

Поширений в тих краях міф про те, що «Донбас годує решту України» розвіюється так само легко, як і дим з труби промислового підприємства.

Географічно вугільні запаси України зосереджені в п'яти областях України — насамперед у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській. Переважна частка запасів вугілля зосереджена в Донецькому вугільному басейні. За геологічними запасами викопного вугілля Україна посідає перше місце в Європі й восьме у світі. Підтверджені запаси вугілля в Україні становлять 34 млрд т, а прогнозні — близько 120 млрд т. Провівши нескладні математичні обчислення можна дійти висновку, що розвіданого вугілля країні вистачить на 400 років.

Загалом в Україні налічується близько 160 шахт, з яких 140 — державні. Наразі на підприємствах вугільновидобувної галузі задіяно понад 150 тис. працівників.

Видобуток вугілля на Донбасі вже тривалий час є неприбутковою справою, більше того, тягне з центрального бюджету щорічно близько 1,5-1,7 млрд. $ у вигляді дотацій, переважно з метою компенсації різниці між ціною реалізації вугілля та собівартістю його видобутку.

Середньорічна ціна за тонну видобутого держпідприємствами вугілля в 2013 р. становила близько 62$. А от середньозважена собівартість видобутку однієї товарної тонни у 2013 році сягала 162$. Отже, держава надавала компенсацію шахтарям у розмірі 100$ за кожну видобуту тонну. Збитковість очевидна. 

Галузі економіки, штучно підтримувані державою, як правило, є нерентабельними. Чим більше продукції виготовляється, тим більше отримується субсидій. У свою чергу виробники переповнюють ринки продукцією, а ціни на цю продукцію стрімко падають. Залежність виробника від розміру субсидій зростає, що призводить до збільшення допомоги на утримання виробника та обтяжує державний бюджет дефіцитом.

Аналіз ситуації показує, що якби держава вирішила повністю закрити діючі шахти, а існуючі дотації галузі спрямувати на соціальну допомогу шахтарям, то останні змогли б отримувати по 10 тис. дол. США на рік кожен.

Отже, постає риторичне запитання: «Хто б хотів мати такий «скарб», який не приносить прибутку, а висмоктує з бюджету країни мільярди доларів»?..

У Росії ж від держпідтримки шахт відмовилися ще в 2005 р. В результаті природного відбору державних шахт як таких в Росії не залишилося, хіба що в стані ліквідації. Практично все вуглевидобування ведеться приватними компаніями.

Російські підприємства у своїй діяльності зосереджуються не на шахтах, а на вугільних розрізах, що суттєво дешевше в експлуатації.

Якість російського вугілля вища за українське, враховуючи вміст сірки та показники зольності. Не випадково українське вугілля практично не експортується, а у «добровільно-примусовому» порядку спрямовується на потреби вітчизняних енергетиків, зокрема за допомогою введення для них обмежень на імпорт вугілля.

Наприклад,  ПАТ "Центренерго", яке є одним з провідних виробників електричної енергії в Україні, постановою уряду зобов'язано купувати вугілля у державних шахт.

У РФ від таких форм підтримки вугільної промисловості відійшли ще в 1990-х рр. Тому, у випадку гіпотетичного приєднання Донбасу до РФ на українські держшахти чекає банкрутство з усіма обтяжливими наслідками соціально-економічного характеру для регіону.

Конкуренції з російськими вуглевидобувачами вони не витримають і за якістю і за собівартістю. На Кузбасі середня вартість вугілля коливається в межах 20-22$/т, а на Донбасі – 162$/т.

Так що для донецьких і луганських шахтарів приєднання до Росії означатиме опинитися на вулиці без засобів до існування.

македонська газета "Дневник" ,