Тому, хто забув, або не звернув уваги, або не знав хочу нагадати, що 5 березня з сумнозвісного каналу Раша Тудей звільнилася американська журналістка Ліз Валь, яка працювала у вашингтонському офісі. Ще раніше це зробила інша журналістка – Еббі Мартін.
Причина була одна – небажання говорити неправду про дії Росії в Криму.
Редактор РТ М.Симоньян звільнення Еббі Мартін пояснила тим, що та була погано поінформована про ситуацію в Криму і стала «жертвою американської пропаганди».
Весь світ знає чим закінчилося в Криму..
19 липня з телеканалу звільнилась співробітниця лондонського офісу Сара Ферс у зв’язку із сюжетом, який поклав всю відповідальність за трагедію із Боїнгом 777 на Україну. .
"Сара заявила, що вона вибирає правду; мабуть, у нас різне визначення істини. Ми вважаємо, що правда в тому, що наші журналісти бачили своїми очима, а не те, що надруковано в ранкових лондонських газетах", - сказала представник телеканалу Анна Бєлкіна.
Важко не погодитися з пані Бєлкіною – це дійсно так: у кожного своє визначення істини.
Наприклад, пан Путін в ніч на 21 липня у черговий раз закликав «всі суперницькі сторони негайно припинити кровопролиття і сісти за стіл переговорів».
Можна було б вітати цей заклик, якби і Росія нарешті визнала себе «суперницькою стороною». Але ж… тому і став він черговим.
Думаю, що, на жаль, не востаннє.
Великі світу цього також не бачать у ній «суперницької сторони», оскілки б не просили б закрити кордон та вплинути на сепаратистів.
Росія щоразу заявляє, що вони її не зовсім слухаються і поводиться при цьому як та нерозумна, але любляча мати, яка замість того, щоб дати своїй дитині добрячого прочухана, намагається задобрити свого вередуна новою іграшкою та ще й захищає його, коли на неї скаржаться.
Ціна такої іграшки щоразу зростає.
Незбагненно, але попри очевидність ситуації із прямим втручанням Росії у внутрішні справи України, яке вже триває кілька місяців, досі далеко не всі готові називати речі своїми іменами.
Як-от «є численні ознаки того, що Росія активізувала дестабілізуючу діяльність в Україні».
Отже і так, і ні. І хочеться, і колеться.
Очевидно, щось таке за цим стоїть – ну зовсім вже очевидне, яке дозволяє бачити, але не помічати.
Ну майже за казкою Г.-Х. Андерсена «Нове вбрання короля»
« Ніхто не хотів показати, що він нічого не бачить. Адже це означало б, що він непридатний для своєї посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успіху, як це.
- Та він же зовсім голий! — закричав раптом якийсь маленький хлопчик.
- О небо, ти чуєш голос невинності! — сказав батько, і всі почали пошепки переказувати один одному слова дитини.
- Він голий. Дитина каже, що на ньому зовсім нічого нема.
- Та він же зовсім голий!- закричав, нарешті, весь народ».
Королю раптом стало ніяково. Йому і самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав:
«Все ж таки я мушу витримати всю процесію».
І він продовжував виступати ще величніше, а камергери йшли і несли шлейф, якого насправді зовсім не було».